Головна

Реєстрація

Вхід
Середа, 22.11.2017, 04:34
Вітаю Вас Гість | RSS
МЕНЮ
Категорії цікавого
Агресія проти України
ЗНАТИ, ЩОБ ВИЖИТИ
Історії війни
Загальні новини
Резонанс
Геополітика
Економіка і внутрішня політика
Ротація влади
Корупція
Міжнародна економіка
Енергетична безпека
Самооборона
Ініціатива 1-го Грудня
Особистості
Козацькому роду нема переводу
Памятаймо
Світ про нас
Бізнес
Новини культурного простору
В здоровому тілі - здоровий дух
Екологія
Освіта
Соціум
Життя...
Не салом єдиним...
Гу-мор
Корисності
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
free counters
Головна » 2012 » Грудень » 16 » Олена Дзюба: Шлюбів із росіянами козацька старшина не схвалювала – не сприймала їх за своїх
02:00
Олена Дзюба: Шлюбів із росіянами козацька старшина не схвалювала – не сприймала їх за своїх
На весіллях ділили коровай, обдаровували хустками й рушниками. Родинні традиції й повсякденні життєві проблеми еліти в Гетьманщині історик Олена Дзюба дослідила за тодішніми приватними листами

Чому при дослідженні приватного життя козацької старшини XVIII століття ви спиралися передусім на тогочасні листи?
– Козацька старшина була елітою Гетьманщини – автономії, що входила до складу Російської імперії, а епістолярний жанр – дуже поширеною формою комунікації в козацько-старшинському середовищі. Переважна більшість ­старшини мали добру освіту – навчалися в Києво-Могилянській академії, Чернігівському, Переяславському, Харківському колегі­умах, чимало завершували освіту в європейських університе­тах. Листів писали багато, бо доводилося часто відлучатися з дому, відриватися від родини. Наприклад, для участі у військових походах, для залагодження справ у адміністративних органах у гетьманській столиці Глухові чи імперській – ­Петербурзі, чи того ж навчання в європейських містах.

Приватні листи серед нині доступних нам джерел чи не найліпше висвітлюють повсякденні життєві проблеми еліти Гетьманщини, традиції родинного життя, дають уявлення про тодішню ментальність. От, приміром, виходець із козацької старшини Роменської сотні Лубенського полку Григорій ­Полетика, ставши перекладачем Академії наук та Синоду в Петербурзі, 1750 року зізнавався в листі до дядька Павла Ласкевича в Україну, натякаючи на столичні норови: "Я еще лгать и обманывать не научился…"

Конфлікти спалахували переважно через маєтності, землі, які надавали за ранги, тобто ті посади, які обіймала старшина в адміністративній структурі, за самі посади, розподіл спадщини. За маєтності боролися дуже завзято, інколи переступаючи через усталені традиції пошани до батьків і старших.

Як добирали пару для одруження в старшинському середовищі? Чи серед козацької старшини були нерівні шлюби?
– Козацька старшина – це величезні роди. І подружжя формувалися передусім серед людей свого кола. Але родинними обрядами, традиціями козацька старшина мало чим відрізнялася від інших станів – скажімо, селян. На весіллях так само ділили коровай, обдаровували хустками, рушниками. Тільки масштаб витрат на посаг і весілля був різний.

Пару зазвичай обирали батьки. Вони й домовлялись про сватання, справляли весілля. Якщо батьків живих уже не було, наречених шукали інші родичі – брати, сестри, тітки, дядьки. Матері-вдови радилися з членами своєї родини. Підібрати подружжя могли й для старших родичів. От один із прикладів. Павло Миклашевський, який походив зі старшини Стародуб­ського полку, у листі з Росії до небожа Павла Скорупи, майбутнього стародубського судді, напередодні його весілля ­просив: "Ежели и для меня где на Вкраине нагледите якую неть панночку, то прошу через сіе обявить, даби и я напрасно дома не сидевал, а то кривдно будет як товариши поженяться, а я так останусь".

Але влада батьків тут не була абсолютною. За правовими нормами чинного в Гетьманщині Литовського статуту заборонялося насильно укладати шлюби дочок без їхньої волі. Наприклад, Олександр Безбородько, який став канцлером ­Російської імперії, писав до батька, генерального писаря Андрія Безбородька, що віддати сестру заміж варто за того, хто їй до вподоби: "Собственная склонность и выбор ея должны верховодствовать в таком деле, где весь жребий ея заключаеться".

Щодо нерівних шлюбів – таке траплялося. Так, небіж мемуариста Якова Марковича, який був наказним полковником лубенським, а потім генеральним підскарбієм – міністром фінансів Гетьманщини, одружився зі служницею. З нею виїхав за "рубеж у Великоросію", де й обвінчався.

Українсько-російські шлюби були звичним явищем у Гетьманщині?
– Зберігся лист Григорія Івановича Полетики, який тоді вже працював секретарем у російському посольстві у Відні. Коли він дізнався, що його мати хоче віддати дочку за "великоросіянина осташківського живописця, купця", то писав своєму двоюрідному братові Григорію Андрійовичу Полетиці в Петербург: "Я буду сожалеть, когда узнаю, что он не из вольных людей, но из числа великороссийских купцов, кои по большей части иго крепости на себе носят". Це при тому, що тим живописцем був різьбяр Сисой Шалматов – автор іконостасів у Ромнах, Мгарському монастирі, Охтирці, Полтаві. Але Полетика радить: "Хоть из выборных казаков, и хоть не богатого человека, а если не можно было сыскать никого из своих земляков, то пускай бы лучше сестра осталась в девках".

Отже, шлюбів із росіянами старшина не схвалювала – не сприймала їх за своїх. Коли 1718-го доньку гетьмана Івана Скоропадського Уляну 15-річною з примусу Петра І віддали за графа Петра Толстого й вона від'їжджала до Москви – її матір аж знепритомніла. Скоропадський мав намір підшукати нареченого серед своїх, "кого Бог повелить", але побоявся накликати гнів царя.

Траплялися випадки, коли дівчата виходили заміж без дозволу батьків, тікали з дому. Їх позбавляли і батьківського благословення, без якого люди не уявляли тоді щастя та благополуччя, і спадщини.

У якому віці одружувалися? Чи є відомості про позашлюбні стосунки серед козацької старшини?
– Одружувалися зазвичай рано. За тодішніми правовими нормами, дівчат повнолітніми вважали у 16 років, хлопців – у 18. Родина особливо переймалася заміжжям дівчат, бо одружена жінка мала високий статус у суспільстві, а безшлюбність сприймали як нещастя. Так, коли дочці чернігівського полковника Петра Милорадовича Анастасії виповнилося 20 років, її бабуся, мати полковника, знайшла їй нареченого, Івана Лашкевича, – городового отамана в Стародубському полку. І просила сина дати згоду на цей шлюб, бо онука в тому віці, коли вже "не к літам, но із літ йде". Та Милорадовичеві, який був полковником чернігівським у 1762–1782 роках, чомусь не подобався багатий і освічений наречений. Тож бабуся видала Анастасію заміж без його згоди й благословення. Вибухнув конфлікт. Залагодити його зміг лише київський митрополит.

Позашлюбні інтимні стосунки були, але особливо про це не писали. Хіба що коли мова йшла про розлучення – його міг спричинити саме зв'язок "на стороні". Як у випадку Івана Миклашевського – сина стародубського полковника. Він звернувся до чернігівського архієрея Іродіона Жураковського із проханням розлучити з дружиною, бо коли пішов у військовий похід, вона з його служителем "прижила блудно двоє дітей" і пішла жити до матері. Полковницькому сину вдалося розлучитися. Окрім випадку перелюбу, вчиненого передусім дружиною, церква дозволяла розлучення, якщо чоловіка чи жінки понад п'ять років не було вдома, або якщо хтось із них був неспроможний у подружньому ложі чи безплідний.

Ви згадали теми, які піднімали чоловіки. А жінки писали листи в Гетьманщині?
– Листів, написаних від імені жінок зі старшинського середо­вища, чимало. Інша річ, чи вони писали власноруч. Історик Олександр Лазаревський вважав, що більшість жінок у Гетьманщині, якщо й уміли читати, то не вміли писати. Їхня освіта була справою домашньою. Дівчат навчали домашні вчителі, старші брати. В останній третині ХVIII століття наймали гувернанток, які вчили французької мови. Листи цього часу, судячи навіть із пестливих звернень, писалися власноруч.

Від імені жінок писали управителі, писарі, старші діти. ­Переважно – про господарчі справи: урожаї, ціни, давали настанови дітям, вболівали за здоров'я родини. Григорій Полетика інформував із Петербурга свою дружину Олену, яка жила в сотенному місті Ромнах Лубенського полку, про столичну моду, про гарний дорогий одяг, що купував для неї. Як-от у листі 1768 року: "Купил для вас на платья вместо оласу, гренитуру весма хорошаго и самога моднаго, и уповаю, что вы им довольны будете". Живучи подовгу в столиці імперії, як депутат комісії зі складання Нового уложення від шляхетства Лубенського полку, Григорій Полетика просив дружину писати частіше. Але застерігав: "Только знайте, что писать. ­Пишите больше о хозяйстве".

Дружини козацьких старшин, як загалом українські жінки, відігравали значну роль у сім'ї. Чоловіки часто бували в ­походах під час воєн, які вела Російська імперія. Тож тягар домашніх справ падав на жінок. Вони мусили бути діяльні, не покладатися лише на управителів. "Ибо весьма то глупо и чудно было, если бы мы хозяйство наше по мыслям прикащчика, а не по своим вели", – писав дружині той самий Григорій Полетика. Самі вирішували, за яку ціну продати горілку та збіжжя, відправляли у Крим валки, укладали купчі на землю, позичали гроші, піклувалися про освіту дітей. А залишившись вдовами, переймали на себе всю відповідальність за сім'ю.

Якою мовою листувалися в Гетьманщині?
– Листи першої третини ХVІІІ століття писали старою книжною українською мовою з великими вкрапленнями латино-польських і церковно-слов'янських елементів. Часто вживали народні фразеологізми, приказки, вирази з просторічної мови. Наприклад: "Жито стоїть як стіна", "Не їла душа часнику, то й пахнуть не буде", "Нам і нашим дітям повік вистачить".

З останньої третини все більше у вжитку російська. Вона стає мовою викладання у Києво-Могилянській академії та мовою адміністративних органів. Наприкінці ХVІІІ століття в ­побут входить французька. На неї, наприклад, переходив у ­листах Іван Лашкевич, чоловік згаданої Анастасії Милорадович. ­Навіть її бабуся, яка проти волі сина видала внучку заміж, закінчувала свої листи: "Адьє, душа моя, твоя всіх добр желателнійша бабка".

Старшина під кінець існування Гетьманщини дедалі більше піддавалася іноземним віянням. Почали зводити просторіші будинки, облаштовувати дорогими меблями. Купували срібний та порцеляновий посуд. Згаданий на початку Яків Маркович для нового дому в родинному гнізді на Глухівщині замовив 1767 року шпалери із Дрездена. Але й дотримувалися давніх традицій: малювали віконниці, прикрашали кімнати витканими місцевими ткалями килимами. До старшин доходить мода на різні види дозвілля, зокрема спільне з приятелями пиття кави. Маркович закупив для цього сервіз і серветки. Записав у щоденнику 1767 року, що "ездил на пасику, где кофе пил, трубку курил и одпочевал".


Бунчукових товаришів звільняли від місцевого суду
Уся повнота влади у Війську Запорозькому – така була офіційна назва козацької держави – належала гетьманові. Він керував засіданнями головного козацького уряду – Генеральної військової канцелярії, куди входила генеральна старшина: писар – канцлер, суддя, обоз­ний, підскарбій, двоє осавулів, хорунжий, бунчужний. Кожен відав своєю ділянкою в управлінні Гетьманщиною.

У полках влада була в руках полкової старшини – регіональної еліти: полковника, писаря, обозного, осавула, хорунжого. Сотнями, на які ділилися полки, керували сотники й ті ж писар, осавул та хорунжий – але вже сотенні. Найнижчою ланкою козацької старшини були міські й сільські – курінні – отамани. Вони управляли селами й невеличкими містами, що входили до сотні.

Були ще бунчукові товариші – члени почесного відділу при гетьмані, який набирав їх із визначних козацьких родин. Як особи, що перебували "в особ­ливій гетьманській протекції", звільнялися від місцевого суду – судилися в генеральному. Їх вважали трохи нижче рангом за полковників, у разі потреби могли командувати полками. Їхня кількість цілковито залежала від гетьмана.

Військові товариші за соціальним статусом наближалися до полкової старшини. Це звання було майже обов'язковою сходинкою для службового зростання синів генеральної та полкової старшини і бунчукових товаришів. Головний обов'язок – військова служба за власний кошт. Військові товариші в походах могли командувати сотнями, відали артилерією, боєприпасами тощо. Їх вибирали до різних комісій – рахункових, слідчих, межових, із купівлі для армії коней та волів, заготівлі провіанту й фуражу, для нагляду за шляхами й поштовими трактами, будівництвом. Кількість військових товаришів не була сталою. У послужних реєстрах 1763 року їх зафіксовано 238.

Значковий товариш – почесне звання, проміжна ланка між заможним козацтвом і старшиною. За рангом слідували за ­військо­вими товаришами й були перші після сотників. ­Брали участь у воєнних походах, виконували доручення полкових канцелярій. У ­полках було від 30 до 50 значкових товаришів. У другій половині XVIII ст. це звання надавали ­гетьман або ­Генеральна військо­ва ­канцелярія полковій і сотенній старшині та вибор­ним козакам як нагороду за військову службу – уже після їхньої відставки.
 
156 сотень було в складі Гетьманщини станом на 1762 рік у 10 полках: Гадяцькому, Київському (полковий центр Козелець), Лубенському, Миргородському, Ніжинському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому, Стародубському (полковий центр місто Стародуб, сьогодні належить до Росії) та Чернігівському. До полку входило від восьми до 22 сотень. Полки й сотні були військовими й адміністративно-територіальними одиницями в Гетьманщині

Упоищами и долгим сном себя не отягощать
Синів козацька старшина у XVIII ст. часто відправляла на навчання за кордон – до університетів Кенігсберга, Лейпцига, Страсбурга тощо. При ­цьому батьки писали листи-"увіщанія": які науки вивчати, як себе поводити "среди людей политических" – тобто серед вищих прошарків суспільства. Просили дотримуватися православної віри, ощадливо витрачати гроші, часто й детально про все повідомляти додому.

"Яствами и питиями, а найпаче упоищами, что б тебе от нас запрещаеться, и долгим сном себя не отягощать", – писав генеральний хорунжий Микола Ханенко в "увіщанії" синові ­Василю, який у 1745–1748 роках навчався в місті Кіль на півночі Німеччини. Далі напоумляв: "Чтобы ты там всяких честных наук изучал и наставився, яко между политическими народы во всяких же изрядных ­нравах и охождениях возвратился к нам отменный нежели был, и нас бы своим добронравием и обучением удовольствовал".

Коли до батька дійшли чутки, що син веде розгульне життя, ходить по домах пітєйних, грає у карти і "даже было за шпагу хватался", то Ханенко-старший погрожував позбавити його батьківського благословення і навіть спадку, якщо не ­виправиться.
 

записали: Олександр Куриленко, Ольга Скороход, фото: Наталя Чубенко

Категорія: Козацькому роду нема переводу | Переглядів: 428 | Додав: Gaidamaka | Теги: звичаї козаків
Новини по темі:
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Друзі сайту
Сайт українських майстрів. Ляльки, дерев'яні вироби, амулети... Твоє радіо parazitakusok Третя паралель - переклад коміксів українською мовою
Календар
«  Грудень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Міні-чат
Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz