Головна

Реєстрація

Вхід
Неділя, 19.11.2017, 15:25
Вітаю Вас Гість | RSS
МЕНЮ
Категорії цікавого
Агресія проти України
ЗНАТИ, ЩОБ ВИЖИТИ
Історії війни
Загальні новини
Резонанс
Геополітика
Економіка і внутрішня політика
Ротація влади
Корупція
Міжнародна економіка
Енергетична безпека
Самооборона
Ініціатива 1-го Грудня
Особистості
Козацькому роду нема переводу
Памятаймо
Світ про нас
Бізнес
Новини культурного простору
В здоровому тілі - здоровий дух
Екологія
Освіта
Соціум
Життя...
Не салом єдиним...
Гу-мор
Корисності
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
free counters
Головна » 2014 » Липень » 31 » "Донбаський характер": це коли люди не розуміють, як це – шукати компроміс, розумітися. Їм треба конче "продавити" своє.
12:11
"Донбаський характер": це коли люди не розуміють, як це – шукати компроміс, розумітися. Їм треба конче "продавити" своє.

Сватівчанку Юлію Красій у соціальних мережах волонтери називають "фондом солдатських пиріжків".

Сама Юля на це прізвисько сміється. Каже, що велику партію пиріжків для українських військових напекла лише раз. Це сталося після відвідин їх місця дислокації – у місті. Юлі по-жіночому стало шкода хлопців з усієї України, і вона так вирішила попіклуватись про них: "Після того, як віддала пиріжки, то написала великий пост на ФБ про свої враження. Тоді мені почали писати знайомі з різних міст. Мовляв, ну кажи, як допомагати.

Так ми почали й кошти збирати, і купувати все необхідне. Від шкарпеток до мішків на блокпости. Одного разу шукали гумові шльопанці подешевше аж у Хмельницькому. Купили 2.000 пар по 12,50 гривень".

До війни Юлія Красій працювала над просвітницьким проектами в місцевій громадській організації "Рідна земля". Дівчина розповідає, що на самому початку війни 20-тисячне місто було дещо насторожено налаштовано до українських військових. Проте після досвіду Слов'янська й Краматорська люди були дуже раді, що їх захищає українська армія: "Бути волонтером непросто. Ми всі, хто засвітився, знаємось. Якщо до нас ітимуть бойовики – наш шлях на північ у Харків. Наші фото висять у лігві бойовиків, у Луганському СБУ, – якщо ми підійдемо до міста, то нас знищать.

Але у нас є така поговірка: "Вирубаєш моє дерево, і я зрубаю весь твій ліс". Так і працюємо".

Юля розповідає, що нині Сватове – оплот єдиної України на Луганщині. Саме сюди з Луганська переведено адміністрацію, у липні передислоковано Луганське обласне управління МВС України.

"У той же час із самого Сватового до Львова пустили безкоштовний поїзд. Треба просто прийти й зареєструватися в МНС. Чимало хто з наших скористався цією можливістю, щоб трошки відпочити від постійного перебування в стані війни", – каже Юля.

Сватівський фонд військових пиріжків

– Юля, як Сватове відчуло на собі війну, що змінилось в житті міста?

– Найперше, у нас у місті, здається, військових стало в кілька раз більше ніж цивільних. Вони жили буквально у всіх більш-менш пристосованих приміщеннях – спортзалах, школах, дитсадках.

Часто утримання армії лягає на плечі місцевого бюджету. Якось ми були на зустрічі в нашого мера Євгена Рибалка, а в нього на столі була виписка на 20 тисяч гривень на пісок, транспортні витрати. Я спитала: "Це за весь період?" А він мені каже: "Та це на один день". Тому це насправді дуже витратно. Але всі в нас розуміють, що краще годувати свою армію аніж чужу.

Усі небайдужі помагали, чим могли. Фермери несли продукти, пасічники носили мед, одна моя знайома обпирала військових у трьох власних пральних машинах.

Була ситуація, коли одній групі військових, що базувались в нас, під час бою спалили машину з їхніми речами, і треба було в екстреному порядку шукати, де купити тільки майок 500 штук. Ніхто на це грошей не давав. Довелося збиратися тут і зразу. Якось у нас попросили навіть дзеркало, два тазики й відро, бо людям не було в чому митися.

Були, звісно, і такі, хто не розумів, чого ми їх збираємо й піклуємось.

Якось я зайшла в магазин, а там продавчині обурювались: "Ой, лихо, військові знову повезли машину дров – вирубують ліс". Я розлютилася й сказала їм, що шкода що вони хочуть такого, як уже коїлося в Слов'янську. Жінки замовкли, а я більше в той магазин не заходжу.

Друге – до нас їдуть біженці з півдня Луганщини. Зараз тут дуже багато приїжджих. Для них організували велике наметове містечко, і там люди зупиняються на перший час, поки не вирішать, що робити далі.

– Чому Сватове оминула доля Слов'янська й Краматорська, які легко взяли бойовики й довго тримали під контролем?

Нам пощастило з місцевою владою: вона чітко показала свою позицію, коли до нас приїздили з усякими референдумами, сепаратистів швидко прогнали.

Наш головний комуніст у районі намагався влаштувати "голосування". Приніс коробку, привів людей, щоб кидали туди папірці. Пригадую, сидимо ми з мером поруч міськради з французьким журналістом, а він питає: "То як у вас референдум?" А мер у відповідь каже: "А звідки я знаю, хто це, коробка без розпізнавальних знаків. Може, хтось за полуницями на ринок ішов".

Пізніше цього комуніста взяли під білі рученьки й відправили в Харківське СБУ.

Натомість у сусідньому Старобільську вішали всі прапори, з якими тільки не приїздили. Приїхав з українським – давай повісимо. Привіз прапор ЛНР – теж повісимо.

Проросійські настрої переважно пов'язані з безробіттям, бо люди думають: якщо прийде нова держава, то вони не сплачуватимуть кредити. Переважно, так думають малоосвічені люди. І у Сватовому, і в Старобільську їх багато. Але в нас їх стримала позиція місцевої влади.

Пейзаж із натури: розквашений ніс, завербований артист та республіка LCD

– Ви кажете, що чимало фермерів підтримує українську армію і єдину Україну. Як вони пояснюють свою позицію?

– У нас нема особливої промисловості. Усю економіку Сватівського району утворюють фермерські господарства – сіють пшеницю, соняшник, садять овочі. На початку сепаратистських виступів у регіоні наші підприємці порахували й зрозуміли, що з Україною буде краще.

Це не сепаратисти без особливого заняття в житті, які взяли автомат і пішли стріляти. У цих людей є орендована земля, паї. Їм є що втрачати.

Найбагатший чоловік нашого району одразу висловився за Україну. І коли на блокпост із самооборони району приїхав син місцевої чиновниці Партії регіонів, щоб повісити прапор Росії замість українського, той просто розквасив йому носа. Тоді цей мажор сказав на прощання, що їде Слов'янськ за підмогою. І до цього часу не повернувся. Кажуть, нині він також уже спілкується зі СБУ в Харкові.

Явно показувати, що ти за Україну, на Донбасі тяжко. У мене на сумці висить синьо-жовта стрічка – то в Києві, у Львові я можу ходити вільно й не перейматися. А на Луганщині це часто небезпечно.

У мене є колега зі Старобільська, він тримає магазин канцтоварів. На його магазині висить український прапор. Йому двічі намагалися спалити магазин, кинувши коктейль Молотова. Першого разу люди побачили й урятували, а наступного разу магазин вигорів повністю – у чоловіка збитків на 100 тисяч гривень.

Насправді всі ці люди пасивні, вони йдуть туди, куди їм скажуть. Оголосять, що Луганська область приєднується до якогось Зімбабве, вони скажуть: "Ну, добре". Серед них запустили десяток підбурювачів – кадирівців, ФСБшників, – і вони підтримують їх ідеї.

Це працює, бо регіон у дуже поганому економічному стані, людьми легко маніпулювати. Якщо прибрати ці фактори, люди спокійно собі житимуть далі, як кожен уміє.

– Прихильники російської ідеї, федералізації у Сватовому все ж були?

– Звичайно. Були люди, які щиро вважали, що наше майбутнє в дружбі з Росією. І на початку пішли добровольцями до сепаратистів. Однак, коли вони із часом побачили, що знаходяться в бандоформуваннях, де вживають наркотики, грабують ювелірні магазини й банки, знімають із потягів чоловіків, щоб ті йшли за воювати за ДНР і ЛНР, – то в багатьох відбулося просвітлення. Обдурені люди різними шляхами намагались втекти звідти.

А декому, навпаки, подобається бути в банді.

У мене є кілька друзів, яким довелося на собі відчути, що роблять із проукраїнськими активістами представники цих "республік".

Один чоловік досі лікує голову в Києві. Від тортур втратив пам'ять. Колеги кажуть: два місяці тому серед сепаратистів ще були люди, з якими можна було вести діалог, а нині там одні нелюди, для яких сенс життя – убити, покалічити, познущатися. Інакше як "республіки ЛСД", їх у нас не називають.

Наркотрафіки як були, так і є, їх кришують місцеві силовики. Місцеві знають, де й у кого колоситься конопляне поле, натомість ловлять зазвичай пенсіонерів, у яких випадково виріс кущ під парканом. Як це зламати – я поки не знаю. Але всі в курсі, що в барлогах бойовиків знаходять і шприци, і невикористані дози.

У цілому, у всіх містах Донбасу, де міцно засіли бойовики, є проблемна ситуація з обігом наркотичних речовин.

– Північ Луганщини вже контролює українська армія. Натомість на півдні області ще сильні позиції бойовиків. Це якось пов'язано з ментальними відмінностями населення?

Наше Сватове – це Слобожанщина, раніше ми були в складі Харківської губернії. Ми звикли обробляти землю, сіяти зерно, бо знаємо: не посієш – не пожнеш. Цим відрізняється північ Луганщини від півдня. На Донбасі же звикли швидко заробляти й того ж дня все витрачати. Там переважно, переселенці, люди без коріння й роду, і там 90-ті не припинялись ніколи.

Є така річ, як "донбаський характер". Це означає, що люди не розуміють, як це – шукати компроміс, розумітися. Їм треба конче "продавити" своє. Оскільки в їхньому розумінні поступитись – значить, бути слабким. Хто до цього часу за цими поняттями живе, для того 90-ті – це стиль життя.

Наш район і ще кілька на півночі Луганщини були б не проти приєднатися до Харківської області, щоб нарешті бути з Україною, але в місцевих радах багато регіоналів, які цього не дадуть зробити.

Разом із тим, ми часто не розуміємо логіку окремих осіб, які стали на бік сепаратизму й війни.

Певно, ви знаєте ватажка луганських бойовиків Олексія Мозгового. Він народився в селі Нижня Дуванка Сватівського району. Тривалий час знали його, як соліста чоловічого ансамблю "Сватівські козаки". Є чутки, що він вимахував шаблею на сцені, співаючи "Лента за лентою..." Але потім поїхав на заробітки в Санкт-Петербург і повернувся вже сепаратистом.

У нас кажуть, що його завербувало ФСБ.

Спочатку він посварився з Болотовим, потім організовував Лисичанську республіку, зараз знову в рядах командирів бойовиків ЛНР.

Ми всі знаємо цю людину. Якби не було так сумно, то ми б посміялися із цих республік.

Донбас: українські паростки крізь російську пропаганду й низьку освіченість

– Сепаратистські заворушення на Донбасі почалися із заяв, що Україна "не чує" Донбасу. Чого насправді потребує Донбас?

Варто приділити більшу увагу вихованню молоді. У нас багато хто вважає, що бандерівці – це погано. При цьому ніхто не може назвати різницю між Степаном Бандерою й Остапом Бендером. Лише коли люди починають цікавитися біографією Бандери, вони розуміють, що це командир, патріот, а не кровожерливий вампір.

Нажаль, низький освітній рівень дуже сильно впливає на те, як люди сприймають реальність.

Щоб побороти ці стереотипи, один мій луганський колега організував пластунський табір на Львівщині, куди приїздять діти з нашого регіону. Я теж відправила туди 10-літню доньку. Там дітей навчають, як розводити вогонь у лісі, в'язати вузли, орієнтуватися на місцевості. Багато знайомих відвезли діток, щоб привити ці вміння.

До Євромайдану ми з колегами активно займались підвищенням кваліфікації місцевих журналістів у районах. Чимало з них не знають, що таке інтернет, як адаптуватися в цифровому світі.

У цьому дуже активно допомагали підприємницькі організації. У Сватовому працювало два волонтери Корпусу Миру – одна дівчина, Карла, з-під Вашингтону й інша, Сара, з Лас-Вегаса. Вони робили дуже цікаві тренінги для розвитку громади. Але почалися тривожні події, і їх евакуювали.

Дуже сумно, коли ти вкладав у людину чимало старань, а вона після цього з піною в роті кричить: "Фе-де-ра-лі-за-ція!!!"

У Сватовому, на відміну від Луганська, дуже багато україномовних шкіл. Проте це мало впливає на те, щоб прищепити щось українське. Адже наші вчителі хочуть у Росію, бо там більша зарплата.

Думаю, варто було б зайнятися економічними питаннями. Бо саме низький рівень життя змушує людей шукати якогось виходу. Тут багато хто думає, що Росія багата, і за умови лояльності трохи перепаде й українцям. Мабуть, це основне, що треба почути.

Ще на Донбасі необхідна жорстка інформаційна політика. Бо наші люди середнього віку звикли черпати інформацію з російського телебачення, яке можна легко вловити на ефірну антену. А місцеві бабусі надихаються російським серіалом "Пока станница спит" і подібним, де показують, яка прекрасна Росія і її казаки. Водночас поживи для мозку з українським акцентом бракує.

Думаю, якби на пару тижнів людям відключити російські канали й подавати якісну українську інформацію, у багатьох би настало прозріння.

– У багатьох містах Донбасу бойовики взяли владу за сприяння місцевої влади, депутатів ВР, які їх фінансували. Ці люди мають шанси пройти на наступних виборах і лишитись у владі?

– Щоб Донбас жив синхронно з усією країною, треба зверху, жорсткою рукою ставити нормальних людей на місцеву владу. У першу чергу, вигнати регіоналів, які здавали в концесію Росії важливі місцеві комунальні підприємства.

Особливо затяті фанати Януковича тепер мавпують усе, що казав Олександр Єфремов: "Янукович нас зрадив". Але в той же час, коли будуть наступні вибори, знову голосуватимуть за ПР чи дотичні до неї сили.

Коли на президентські вибори ПР висунула Добкіна, я раділа, що багато людей отямиться, бо куди вже гіршу кандидатуру. Але після зустрічі з Добкіним у Сватовому я питала багатьох бабусь, за кого вони голосуватимуть, і вони сказали: "За Добкіна. Він же наш".

Це пов'язано з низьким рівнем освіти й зазомбованістю. Звичайні люди не розбираються в прізвищах, а представникам влади хочеться лишити за собою старі системи збагачення.

Разом із тим, щоб бути об'єктивною, скажу, що під час революції повилазили особи, які нічим не відрізняються від регіоналів або були ними до останнього.

Є в нас один фермер, який очолював фракцію ПР до останнього дня, поки Янукович не втік. Ця людина зараз позиціонує себе як ура-патріот, але переймається лише тим, як отримати більше землі для свого господарства.

– Війна колись закінчиться й люди повернуться додому. Які проблеми чекають на Донбас після війни?

– Для багатьох наших міст війна стала кількома кроками назад. Чимало людей повернеться в пусті, знекровлені міста, де гусениці танків і снаряди зруйнували дороги і їхні будинки.

Великою проблемою стане те, що доведеться довго збирати зброю, яку видали на руки всім бажаючим стати на сторону ДНР і ЛНР. Мої знайомі силовики кажуть, що на це піде як мінімум 5 років.

А ще – весь бізнес стоїть. Будемо бідувати.

Багато моїх друзів, які стояли за Україну, були тут журналістами, активістами – сьогодні роз'їхалися по іншим містам і країнам. Багато хто знімав квартиру в Луганську до війни, тепер їм немає сенсу вертатися, бо вони можуть орендувати житло й в інших містах.

Хтось розчарувався, маючи сенсом свого життя розвиток суспільства й отримавши від цього суспільства отаку віддачу у вигляді підтримки "референдумів". Є люди, що лишалися в Луганську до останнього, але вирішили поїхати, бо їх почали обстрілювати "Градами".

Без цих людей зникне та частка сучасного й українського, що вони зберігали в Луганську.

Марина Данилюк, спеціально для УП.Життя

Джерело

Категорія: Соціум | Переглядів: 150 | Додав: Gaidamaka | Теги: донбаський характер
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Друзі сайту
Сайт українських майстрів. Ляльки, дерев'яні вироби, амулети... Твоє радіо parazitakusok Третя паралель - переклад коміксів українською мовою
Календар
«  Липень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Міні-чат
Copyright MyCorp © 2017
Безкоштовний хостинг uCoz